Дві тополі і вітряк один…
Слово моє, сила моя, славо,
Сльозо моя, гніваню ти мій,
Хто і що зріднило нас й послало?..
Воле моя світла, не темній!
1963
© Микола Вінграновський

Ми так схожі на них. Ми у коси вплітаємо маки,
І міцні мідні струни давніх сонець забутих богів.
Нас хранить добра Веста. Ми - хтонічне відлуння Гекати.
Подивіться нам в очі. І побачите всіх, хто згорів.
www.threads.net/@fraulein.sc...

Трамп вже був президентом штатів і тоді ніхто під нього не прогинався, а Америка була нашим союзником. Але ж ні, неможливо визнати, що найвеличніша бубочка просто обісралася в зовнішній політиці.

Колисав мою колиску
Голос недалеких дзвонів,
І веселий спів весільний,
І сумний плач похоронів.

Колисав мою колиску
Крик неволеного люду
І — так в серце вколисався,
Що до смерті не забуду.

Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.

Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш – то уже навіки.

Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.

Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде і все без коректур,
і як напишеш, так уже і буде.

ні щедрик щедрий ні ластівочка
від прірви тебе не врятують -
калинова гілка тонка і гнучка
твій шепіт останній почує

як берег відходить від берега
і йдеш по мосту і хитається міст
з трухлявого зроблений дерева
зависнеш отак - ні вперед ні назад
молитву читаючи пошепки
а з неба летять як невидимий град
слова "калинової дощечки"

Формується її пам’ять, формується втіха.
В цьому місті народилися всі, кого вона знає.
Засинаючи, вона згадує кожного, хто звідси поїхав.
Коли згадувати більше немає кого, вона засинає.

Формуються світло й темрява, складаючись разом.
Літнє сонце перетікає в зими.
Все, що діється нині з ними всіма, називається часом.
Головне розуміти, що все це діється саме з ними.

Ніхто не пояснює їй, у чому причина.
Ніхто не приносить квіти на могилу її старшому брату.
Крізь сон чути, як у темряві формується батьківщина,
ніби хребет у підлітка з інтернату.

Що її, виявляється, не хочеться лишати надовго,
що за неї, виявляється, хочеться чіплятись зубами,
що для любові, виявляється, достатньо цього вокзалу старого
і літньої порожньої панорами.

Ніхто не зупиняється в її місті.
Ніхто не хоче забрати її з собою.
Вона думає, стоячи зранку на своєму місці,
що навіть ця територія, виявляється, може бути бажаною і дорогою.

Чому, коли заснули сині гори,
Якось не до сну мені?
Чому, коли на небі срібні зорі,
Мрію в тишині нічній?
Кличу поміж гір в сяйві срібних зір:
Де ти, любов моя?
Тому, коли заснули сині гори

Нічка кінчається, зірка ховається,
Будиться шелест в гаю.
Тільки залюбленим, в мріях загубленим,
Мариться слово "люблю".