Щоранку — сіро, ніби хтось зітлів,
Думки — як попіл, сиплються у скроні.
І голос серця — мов затертий спів,
Що губиться в розбитому вагоні.

У тиші гасне полум’я весни,
Калюжно пахне втомлене безсилля.
Мій світ зім’яли — ніжно, без війни,
І лиш хандра росте в мені, мов зілля.

На дзеркалі крижанім — вогонь,
Замерзлий подих червоних пелюсток
Троянда блідих, але гордих скронь,
Тримає в полоні холодний поток.

Сріблом дихає синя зоря,
У льодовому світлі прозорий хрусталь
Несе її ніжність крізь тишу й моря,
Неначе кохання, пройшло між вуаль.

Я — IN•spirka.
Люблю слово, як інші — каву.
Моя суперсила — бачити красу в тріщинах.
Тут буде тихо, тепло і трохи смішно.
Як ранкова думка, яку ти досі не відпустив.