Приходжу.

Мама така: ти шо, дурачок?

А я такий: ну я думав буде гаакк...

Мама: а я думала ти вже мав бути вдома.

Ну і коротше, посадила мене на таксі з центру та й приїхав додомів.

Мораль історії: думайте трохи, нє

Та й власне сіли. Їдем. Проїхали центр міста. Виїхали. Їдем в село.

Мені кажуть: ти ж вкурсі, шо він не робе гак?

А я такий: ееее... ну, нічо, шось вигадаю

Та й всі повиходили. Ну і їду я один в автобусі (ше водій був.

Приїзджає автобус на стоянку. А я ткий: ну... йду до мами на роботу

Діло було десь в 2013 році. Мені тоді було 11 років.

Сидимо ми шось в школі довго, аж до третьої (зазвичай по першій, максимум другій, вже йшли додомів)

Та й ото мій однокласник, який жив в селі за Снятином, проситьсі на шкільний автобус шо туди їди теж. Ну а я з ним за кумпанію.

Думати можна всім. Це ж не хитвіттер