"– Як ти? Що це в тебе на серці?
– Вишень червоних відерце. Почавлених вже. Десь підгнитих. От би кісточки ці у землю встромити.  Може, із них колись проросте. Може, із них колись зацвіте садок. Якщо коротко, то все ок."
Крамдада.

Я знаю, що цей світ належить мені також. Але, на жаль, покидьки існують, а я змушена подбати про свою безпеку у темряві міста. Дякую рідному дядькові, який навчив мене отак тримати ключі, щоб могти захиститись від нападника.

Набрати когось по дорозі додому.
Не дочекатись відповіді.
Вдома побачити, що ця людина передзвонює.
Не брати трубку, бо взагалі-то я вже вдома і нот інтрестед ін зіс конверсейшин енімор.

Дуже добре нарешті лягти в ліжко, коли страшенно втомлена. Але щоразу мене охоплює гордість і біль одночасно, коли я згадую, завдяки кому я можу спокійно засинати.

Мій перший текст у небі;)