І стоятиму горілиць,
доки вітер шурхоче мною,
як підкинутим папірцем.
Лід наспівно тріщить,
а синиця в руці
гріє ліпше за журавля.
Мокра куртка здаля
нагадує лоском щит.
Легко сплутати,
коли цілишся навмання.
І шалено сніжить...

І коли ти щоразу назавжди йдеш
невидимий оку доторк
залишається опіком на руці.

Скільки піни не сип у ванну
не вийде моря.
Під повіками тисне гострий фотонний пил.
Острів тоне фрагментами
напівзабутих снів
у кишеньковому небі.
. . .

Де раніше ступали двоє —
на піску лишатимуться рубці...

Я просолений острів.
Перлинна тиша твоя —
в мені
запікається сонцем
між білих піщаних лап.
Місяць стікає берегом
драконячим молоком.
Я твій дім і все що існує в ньому,
дихай шелестом моїх лук —
обійматиму вітром
натомлені теплі плечі.
Камінь, кинутий з óпалу,
лоскоче колами по воді...

Більш менш комфортно тільки коли людей менше п'яти. Те що "шумно і весело" — замість задоволення викликає стан наближений до паніки 🙄
Не те щоб це велика проблема, але якось дивно. Люди ображаються.
Може ще хтось в таке встряг і знає як полагодити?

...сповненим спокою каменем,
вростати корінням клена у щедрий ґрунт,
айстрами-зорями променіти,
блукати степом перекотиполем,
чи кидатись долу гронами горобини.

Жаль,
доведеться вкотре бути людиною.

Ідеально. Вважаю це літературно-поетичний розйоб 👏