Два роки без частини сім'ї — це кошмар. Два роки, щоб пережити втрату — це ніщо.

Рівно через рік той годинник зупиниться, його ремонтуватимуть, але без толку. Бо він насправді належить людині, яка проявила сміливість і водночас — найвищу можливу міру любові, віддавши своє життя заради своєї сім'ї.
Сьогодні вже два роки. І я розумію, наскільки це насправді мало і багато водночас.

Він одяг на руку годинник, який мав відправити татові на схід, але просто не встиг. Дав мені ключі від квартири. І поїхав на вокзал, лишивши мене з фікусом вдвох. Щоб я могла проридатися так, як ніколи ше не ридала.

Цього дзвінка не мало бути, бо за 15 хвилин до того ми говорили, щоб домовитись, в який заклад підемо ввечері. За годину я була вже вдома у хлопця, який збирався в рідне місто, щоб там зустріти і поховати найріднішу людину. Я ридала разом з ним і не могла дібрати слів, коли він просив не мовчати.

Шо завгодно, але не це. Цього дзвінка не має бути, але він є. Я щойно вийшла з душу, стою боса на холодній плитці в коридорі. Кажу «Алло». Мовчанка. Після довгої паузи я чую «Тато загинув. Приїдь, будь ласка». Я машинально сідаю на підлогу вже на кухні. Я не знаю, шо ше казати, окрім «добре»

В такі дні розумію людей, які пускають по вені, я б пустила собі по вені ЙОГО

Я непересічна особистість з купою інтересів, але раз на місяць стається попайка я існую шоб я любила тебе а ти любив мене (завтра попустить, але зараз в фокусі лиш це)

Він розумний і свідомий. На його фоні я почуваюся 5-річною безпорадною дитиною. Розумію, що його друзі були такими ж, як він. Їх уже нема. Багатьох тих людей, про яких мій дорогий чоловік розказував на наших перших побаченнях. Ті побачення були в якомусь іншому житті

Давно не було такого жоского вайбу "нам всім пізда". Зрештою, у всьому винні йобані росіяни

Охуїваю з того, що добре базове ставлення до себе треба заслуговувати не взаємним добрим ставленням, а красівим їбалом і плоским животом

Охуїла від бажання деяких людей вирішувати, як я маю жити своє життя. І їм це ще й обідно. Пиздець блять

Зараз охуїваю від неможливості заснути, завтра охуїватиму від потреби рано прокинутись. Це трооошечки відчувається як загострення депресі, але поки не будемо сприймати це всерйоз 🤪