Сильно обіймаю вас!

ой, вибачте, 2 тижні без терапевтки, і от я вже овершерю тута

але так не буває😔
а оця внутрішня дитина сидить і жде, що батько, який завжди казав, що любить, насправді не обманював, а правда любить.
але так не буває😔
хочеться погладити цю дитину по голові, притиснути до себе і стати самій собі батьком, матірʼю, домом і чим завгодно, тільки не ждать чудес

інтересно, що нічого в голові не клацає, даже не клацнуло в 10 год, коли захищала матір від побоїв. хочеться, знаєте, нормального батька, який не бухає 24/7, не бʼється, не викидає з вікон телевізори, не відбирає у мене печиво, йдучи драматично з дому, виносиячи все, що туди купив

я щодня😔

про це я потім сказала, звісно, але для дітей війна — це не надто переконлива подія, щоб завʼязати з русньою

ну чому, чому, чому батькам настільки все одно, що дивляться і слухають їхні діти? чому їм настільки все одно, якою мовою вони розмовляють?

тримаємся

Учениця: а до 2022 года все смотрели все русское
Я: ????? всі — це хто? я не дивилася, наприклад
Учениця: штоо? ето как?

як же вони заїбали мене споживанням цього блядського контенту, хто б знав

той факт, що це буквально стаття про НЬОГО і про те, як ЦЯ людина не здалась в полон русні

Скажу так терапевтці

а, ну це і є я

вайбик маленький🥺

Якщо ми з мужем доживемо до кінця війни і у нас будуть діти, прийдеться їм стати галичанами і зростати там, де українськість — це норма, а не закочування очей, ірочнічні зітхання і чужа фонетика

Діти мене довели до стану, коли мені кажеться, що я ВЖЕ живу в окупації, бо я за день ні слова не почула українською, а лише блядська чужа мова про блядське слово пацана

«і хоч мене не існує більше, щось мене та й болить. я знаю, як це. але чому мене ніхто не запитав, чи хочу я так боліти?»
у людини настільки мощна драма в жизні була😭я так поважаю себе за ці рефлексії