Кіборгів подивилася. Один раз. Плакала. Повторювати досі боюся. Хоча я не з Донецьку, вас розумію, вам ще страшніше.
"20 днів у Маріуполі" - може колись після війни. Коли наважусь.
Ми й так все знаємо. А нерви не залізні. Тому - як то буде.

Страшного нічгого не сталося. Але від души бажаю, щоб йому хтось так само впаяв днями. Просто за те, що щось не те і не там гавкнув. Моя вина тут - не встигла видтягти. Його може оправдати - не чікав, мало що. Але хоча б сказати, що ось, перепугався і таке все... Ну, людьми можна бути.

Ну, як кинутися? Як вміє. Голосно нагавкати. Але повідок є. Хоча я дійсно відволіклася і не встигла швидко відтягнути. Але той потвора пнув ногою маленьку собачку. І ще матюкатися почав. Я йому - невже не бачив? Поводок, длина, відскочити тільки пів шагу, як що. Ні. Він типу правий.

То я просто свою малу дурепу знаю. Вона кидається гавкати з переляку. І в категоріях "саме страшне" в неї люди з палками або чоловіки з запахом тим самим. Хз чого так. Може, колись щось бачила. Оцей йшов (дуже широка дорога, як що)... І моя спробувала кинутися....

так, змінити може третину, спробував, що може, мабуть, то не допомогло

На відміну від цього випадку, Яник і був легітимний. Його ніхто не звергав. Він самоусунувся, то інше. Повернувся б - хто зна. Може, й керував би як президент, хай і ні про що (таке теж бува) і тільки до виборів... а далі сидіти, так.

щось розповідає, люди тихо слухають. Цікаво.

бо дуже голосно було, і не хотіли прибирати гучність. Більш того, дибіли на 9 травня саме тада ввімкнули "день пабедьі". Саме коли приїхав наряд, і там був АТО-ник.
То був збіг і все таке.
Зараз. Сидять. Спілкуються. Часто й тихо. Ось пробігла - зрозуміла чому. Сидить там явно військовий,

Як що, падчериця - рідна. Бо так вийшло, що зійшлися з дітьми з чоловіком. Мама там довго не хотіла дитиною займатися. Хоча потім - норм. Саме вона її в Польщу відправила, молодець, що змогла й зробила. В мене син, білий квиток. Поки не беруть. Як є.

Ну, як пристроїли, то й гарно. І з дітьми їхати - правильно. В мене падчериця зараз в Польші з малим, а її чоловік - воює. Живемо як можемо. Усі.
Я тут більш матюкалася з тих, кто кинув друзів хвостатих. Не забрав, не пристроїв, а тупо кинув. Ще й з міста, де не було жуть чого тада Багато було таких

Як що, там 100% кинули. Вона була дуже домашня. Чистенька. Бігла до людей. Потім місяцями шукала хазяїна серед дітей десь років 10-13. До мене просто підійшла і за колінку обняла. Ну, що вже тут.
В ЗП не було окупантів. Могли б. але ніт. То не люди, я так вважаю.