💔

Памʼятаю той вечір, В. був у Львові, я пила вино на розмові про книжки, він — пиво з колишнім колегою в пабі. І всередині були трохи боязкі, але радісні метелики. Була ще трохи радість💔

Потім вже говорила вголос (скорше собі, ніж для В., з яким і року не були знайомі) про неї, про спогади з дитинства і їхніх стосунків з татом.

Мені довелось робити фото тіла на телефон, щоб відправити дільничому і не мати проблем. Фото, яке як би я не видаляла, зʼявлялось з архівів ще протягом року. Пояснювати телефоном хлопцю і подрузі де лежить темна сукня, і як їхатиме ббкар в Рівне. І все, після звуку землі об дерево більше не памʼятаю

В Львові якісь немудрі люди — група не набралась, і навчання скасували😔

Постійна думка, що тоді було більше сил😞

Ну, але часи такі, що пойобана вона теж рахуватиметься.
Я змогла лише один день серед чималої кількості людей і емоційно позитивних вражень. А ще мала панічну атаку. І сухих очей вистачило на один виступ.

Та от я про дошку)

А чим накрити щоб притиснути?

відчуття і почування. Або ж це вже 4 рік повномасштабної війни, і нічого нового не скажеш. Або ж "всі слова якісь бідні", і нам треба вчитись говорити про це все якось інакше, як писала в фб Іра Цілик.
Досі про ці її слова думаю, наскільки вони паралельні, близькі, актуальні.

Там буде кілька технік. Планувала щось схоже на Обухівський рушник😌

Риторичне звісно. Бо хто знає, той і так знає. А хто ні — тому і з цим похєр.